Нове життя після важкої травми



Новая життя після важкої травми


Так сталося, що я з травмою потрапив до лікарні. Травма була виробнича, тому що я готую для іподрому коней, об’їжджаю їх, приручати. Справа ця непроста, адже коні – тварини чуйні, в людях розбираються, і якщо щось не по ним, то бережися!


Раз дісталася мені гарненька молода конячка буланій масті. Головка маленька, вушка притиснуті, ніжки швидкі, рівні. Але конячка-то була з норовом, та ще з яким! Допустив я з нею слабинку, ось вона мене і «повчила» – скинула на другому ж колі, прямо на огорожу. Результат – переломи обох ніг в двох місцях і сильний забій мозку.
Довго я був у відключці, а коли отямився, то не передати, яке на мене навалилося відчай. Судіть самі: ноги до стелі підвішені, все болить, голова як свинцем налита, а рухаються лише пальці на руках.


Лікарі мене «обрадували», що попереду ще дві операції на ногах, але не зараз, а через півроку-рік, і ще невідомо, чи буду я ходити без сторонньої допомоги, та й з головою можливі всякі ускладнення. Загалом, кар’єра лошаднікі для мене закінчилася. Тут я зовсім від горя здерев’янів, лежу, як труп – не ворушуся, навіть дихати майже перестав. Адже в мене – ні родини, ні рідних, ні друзів близьких немає. Сім’єю, рідними і самими задушевними друзями для мене були мої конячки. І будинок мій – конюшня, я і ночував там частенько. Куди я тепер подінуся, кому я такий потрібний – інвалід-каліка в неповні 40 років?
Від розпачу я навіть від їжі відмовився. Так і пролежав декілька днів. Лікарі мене лаяли, погрожували насильно годувати, а мені було все одно, жити більше не хотілося. Медсестру попросив дати мені снодійного побільше, щоб заснути і якнайдовше не прокидатися, горя свого не усвідомлювати.
Дала мені Даша, наша палатна медсестра, з жалю зайву таблетку снотворного – більше доби проспав. І уві сні мені привиділося, що летить по червоному небу величезний вогняний кінь з крилами, а з пащі в нього полум’я виривається і дим стовпом валить. Картина хоч і страшна, але прекрасна. Мені страх як захотілося цього чудо-коня намалювати, щоб і інші його побачили. З цим пекучим бажанням я прокинувся. І ще, прокидаючись, відчув, що в мені щось змінилося, а що – неясно. Ніби щось всередині палить як вогнем, спокою не дає. Я спершу подумав – печія від снодійного, але ні, палило вище. І я зрозумів, що це моя душа горить, малювати просить. А коли душа чогось просить, то і тіло відгукується! Мені раптом так захотілося і їсти, і пити, і жити – ось зараз зстрибну з ліжка і на своїх переламаних ногах запляшу!
Покликав я Дашу – давай їсти, кажу. Вона аж руками сплеснула, зраділа, щось мені притягла. Я, хоч і зменшився, але ложку твердо в руці тримав. Значить, думаю, і кисть упину. А потім попросив: «Сестричка, – кажу, – дорога! Купи мені папір і фарби! »Вона, звичайно, здивувалася, але на другий день принесла. І дошку на ліжко пристосувала, папір до неї кнопками прикріпила. Налила мені води в стаканчик, вмочив я в цю воду пензлик і … почалася робота.
А я ж раніше не малював ніколи, в школі мав з малювання тверду трійку. Але тут, вперше взявшись за кисть, раптом зрозумів – можу! Так хотілося мені того коня намалювати. З перервами майже до вечора працював. Даша мені дуже співчувала, намагалася чимось допомогти. Під кінець я, як мертвий, звалився, зате кінь вийшов на славу. Червоний, грива вогненна із золотим відливом, а з пащі і ніздрів – справжній пожежа! Даша просто ахнула, лікаря покликала, а той як побачив, лист з малюнком схопив і – бігом по відділенню, всім показує. Ніхто повірити не міг, що я кисть перший раз в руці тримаю.
Коли до мене прибігли, я вже спав найміцнішим сном. Адже раніше без снодійного заснути не міг.
Так почалася моя нова життя. За неповні два місяці, що пролежав у лікарні, я обмалював штук двадцять повних альбомів. Малював тільки коней – всіх своїх вихованців, яких любив, як своїх дітей. По пам’яті малював кожну рисочку улюбленої кінської морди, кожен вигин крутого крупа, кожен суглоб на ніжці, і всі виходили як живі. Забував про все – що ноги переламані ниють, що голова болить, і про інші свої неприємності. Серце горить, душа співає, а руки невтомно працюють. Малював як одержимий. Спасибі моїй Даші, яка силоміць у мене фарби і альбом відбирала і є змушувала, а то б без їжі ноги простягнув і не помітив. Але стан моє поліпшувалося з кожним днем, голова боліла все рідше, і я швидко йшов на поправку.
Скоро в лікарні все про мене дізналися. Хтось захоплювався і радів за мене, інші пальцем біля скроні крутили: від травми людина з глузду з’їхав, малює як скажений. У лікарняному коридорі мої малюнки на стінці розвісили і зошит поряд поклали для відгуків. Були там і подяки, що я людям допомагаю, настрій поліпшується. Моїх коней полюбили багато, але найбільше – медсестра, моя Даша. Кажу «моя», тому що я вже мріяв, щоб моя квартирка перестала бути холостяцьким, якщо, звичайно, Даша погодиться ділити життя з інвалідом і «божевільним малювальником».
І вона погодилася. «Аж надто я твоїх коней полюбила», – зізналася вона мені. А першу мою роботу, «Кінь-Вогонь», вона особисто в золоту рамку вставила.
Так от ми з нею тепер і живемо. Я картинки малюю, їх на виставки беруть, іноді навіть купують. Пересуваюся я, правда, з двома палицями, та й голова часом болить, але я не один – у мене є моя Даша і мої коні, хоч і намальовані. І я вірю, що так врятували мене від розпачу і від смерті душі в

Написать ответ